Без Telegram. Луганський щоденник

Скажу банальність, але Інтернет — це цілий світ. У мене дуже довго не було відчуття ізольованості саме через наявність стабільного Інтернету. Купа друзів. Друзів, які виїхали. Варіанти роботи. Іскрометне спілкування. Знайомства. Безкінечне підглядання за життям інших через соцмережі. Було стійке відчуття, що ти причетний до звичайного життя, і якщо розділений із кимось, то зовсім трішки. Друзі, які виїхали, говорили захоплено: «Про наші новини ти знаєш краще за нас!».

І справді, стало звичкою моніторити новинні сайти, читати зранку, читати ввечері, дивитися, аналізувати. Навіть вибивати гуманітарку було зручно через Інтернет. І саме Інтернет на якийсь час замінив подорожі, зустрічі, поїздки, вечірки, прогулянки, нові міста. Інтернет втамовував голод вражень.

Звісно, це ілюзія повноцінного життя. Коли друзі пишуть, що подорожують, а ти радієш на відстані, гортаючи, лежачи в ліжку, їхні фотографії.

І ще сталося пришвидшення подій. Подруги повідомляли, що вже народили — постфактум, і від цього здавалося, що все відбувається за помахом, як у перемотці, за бажанням, легко.

Щоправда, нові реалії випробовували: зник Viber, WhatsApp, тепер Telegram. І заборона користуватися поштою на Gmail. І обов’язковий Max… Перевірка наявності Max. Списки тих, у кого встановлений Max. Випробування для найстійкіших.

А потім у цих колізіях зникнення месенджерів почали зникати якісь випадкові зв’язки. Ніби вони й існували до першого випробування і відпадали одразу, не пройшовши перевірку на міцність. Був же ще й Facebook, який теж відійшов у минуле. І друзів із цих соцмереж уже ніяк не знайти, не відновити, вони й пам’ятаються вже погано. Наче за ці роки залишилися тільки найвідданіші, найближчі. Хоча ми губилися на час. Губилися, знаходили одне одного, спілкувалися перманентно. Як кораблі на просторах великого життя.

А ще ж, зник Instagram. Потрапив під заборону. Залишились лише ВКонтакте і Однокласники. І якось стало легше від того, що з твого життя пішов пласт глянцево-успішних друзів, чиє волосся тріпав вітер на яхтах у південних широтах. Коло стало вужчим — до цього теж довелося звикати.

Є поруч ті, хто продовжує жити чужими життями цілодобово — дивитися й вірити, що ти теж причетний до цих яхт, лиж, південних широт. Тільки вони насправді пливуть десь на яхті, а ти шлеш їм привіти з Краснодона чи Марківки, вірячи, що ви, як і раніше, одне ціле.

Я знаю багатьох людей, які продовжують жити в Інтернеті. Нові фото від дітей, що виїхали. Потім трансляція цих яскравих фотографій усім тут, потім хвиля захоплення і зітхань до нового траншу фотографій від дітей. Наче життя не порізно, а в сусідніх кімнатах.

Дзвінки дітей як ковток повітря. Спілкування ввечері, спроби бути корисними, спроби зберегти стосунки і сім’ю. Спроби давати якісь поради і не відчувати себе ізольованими. І коли відключили Telegram — шок. Це єдиний канал зв’язку із зовнішнім світом. Той канал, через який ми могли отримувати вісточки, іноді зідзвонюватися, надсилати фотографії — щоправда, все складніше і складніше. І от — нічого.

22 березня — уповільнення Telegram. Як би гучно це не звучало, здалося, що світ зупинився. А як же листування, зв’язки з родичами!? Виявилося, що в Telegram було все життя.

Як на зло, було видно, що повідомлення приходять, але їх не можна було відкрити й прочитати. У моєї знайомої син служить у ЗСУ, а вона тут. Для неї кожна звістка від нього відповідає на єдине запитання: живий? І коли ТГ перестав працювати, для неї це означало повну ізоляцію від усього. Крах. Трагедію. Їй сусід встановив щось, і Telegram запрацював. І зайти, щоб побачити, що син був онлайн, теж означало, що він живий, а більше їй нічого й не треба.

У другого знайомого син у Польщі, а Telegram не працює вже тиждень. І не тільки він втратив нитку спілкування із сином, але й я зі своїм знайомим, тому що ми спілкувалися лише в Telegram.

Так, усі офіційні групи тільки в Max. Заборона на корпоративне спілкування в Telegram. Так колись забороняли відповідати на дзвінки українських операторів у державних установах і перевіряли підключені SIM-карти.

Ми стали доступні лише для жителів Росії і відкриті до спілкування тільки всередині країни. І ми знали, що так буде, але все одно це виявилося несподіванкою.

У відповідь на спроби написати щось партнери відповідають: «Не можемо прочитати ваше повідомлення, пишіть у Max». І спілкування стало тягучим, липким, неповоротким. Повідомлення не читали, не помічали, пропускали, ти сам не завжди міг їх прочитати і побачити. Хтось просив писати на пошту, але відповідав на листи через раз.

Виявилося, що Telegram був ниточкою зв’язку зі світом, способом спілкування, заміною всього, що перестало тут працювати. Telegram давав ілюзію життя, роботи, спілкування.

Тут жартують, що вся переписка в Max читається й аналізується. І самі ж відповідають — а ви не пишіть нічого, чого писати не можна. І ми звикаємо до нових реалій. Підключаємо проксі. Робимо ковток, щоб бігти далі, і біжимо. Це не фінішна пряма, це просто нові труднощі, до яких ми теж звикнемо.